Чи виживе Україна?

Без зайвої дипломатичності й прямим текстом Міжнародний валютний фонд, фінансові структури Євросоюзу та Сполучених Штатів Америки заявляють, що Україна не отримає наступних фінансових траншів, якщо не ухвалить закон про антикорупційний суд та не проводитиме реформ. Жодні загравання, порожні обіцянки й вихолощені закони для відчіпного більше не пройдуть. Захід реально втомився від української брехні та крутійства.

Більше не проходять так само запевнення української сторони, що Україна боронить Європу, воюючи на своїх східних кордонах з російським агресором. Направду воює і там насправді гинуть люди, але чому це має служити підставою, щоб в Україні правляча еліта розікрала черговий кредит? А що ж буде, якщо ні кредитів, ні фінансових траншів Україна не отримає?

Це десь в Аргентині або Венесуелі можна було більш-менш апатично чекати дефолту. Дефолт для країни, яка перебуває в стані війни з потужним агресором означає смерть. І тут, на жаль, можливими є два майже апокаліптичні сценарії. Перший: західний світ дійсно, більше заради себе самого, ухвалює рішення, що йому вкрай необхідним є існування буферної зони на кордоні з Росією, що йому потрібна велетенська прокладка з агресивним і непередбачуваним політичним гравцем, і продовжує фінансувати Україну. Але навіть тоді західний світ надасть Україні рівно стільки коштів, щоб вона формально не припинила існування. В такому разі громадянам України не позаздриш, навіть тіньова економіка та гроші заробітчан не допоможуть. Рівень життя впаде настільки, що доведеться забути про найпростіші соціальні гарантії. Більшість українців будуть просто приречені на жалюгідне існування.

У той же час відкриті кордони (що насправді дуже добре) постійно вимиватимуть найкращих фахівців для ринку праці сусідніх країн: вчителів, лікарів, будівельників, таксистів, водіїв громадського транспорту. Ті, що залишаться, не зможуть забезпечити достатнього рівня послуг, і цілі галузі просто почнуть деградувати. Про інвестиції доведеться забути, бо ніхто не вкладатиме в економіку країни, де капітали не захищені законом. Розбещені легкими грошима, отриманими з контролю за державними фінансовими потоками, провладні клани вступлять у внутрішньовидову боротьбу за новий перерозподіл. І тоді розпочнеться другий етап сценарію. Мова йде про вибух вогнищ відкритих громадянських конфліктів, які можуть завершитися великою кров’ю та розпадом/поділом країни. Але про все по порядку.

Відомо, що головною вимогою заходу до України є негайна й ефективна боротьба з корупцією. Головною причиною тотальної корупції є продажне правосуддя. Оскільки навіть, якщо створені за наполяганням західних країн антикорупційні слідчі органи проведуть слідство, нема гарантії, що корумпований суддя своєю ухвалою не зведе всю справу нанівець. Саме тому Захід, перш ніж виділити Україні фінансування, домагається ухвалити закон про антикорупційний суд. Не буде виконана ця вимога – Україна не отримає фінансування. І про це дуже добре відомо керівництву держави в Києві.

Зволікання з прийняттям закону було до певної міри зрозумілим. Його ухвалення могло реально обвалити стару усталену систему. Саме тому президент Порошенко намагався бавитися з вогнем: уникав прийняття закону, а коли стало непереливки, вирішив підсунути Заходу «пустушку» – вихолощений закон, за яким антикорупційний суд був би підконтрольним йому. Заходу ці «хитрощі» вже осточортіли і він наполіг на прийнятті нового закону.

З часом ситуація ще більше ускладнилася. Тепер навіть за доброї волі президента не відомо, чи вдасться назбирати голосів на закон не тільки серед депутатів Народного фронту, але навіть Блоку Петра Порошенка. Київська владна верхівка, ніби сновиди, приспані корупційними надприбутками, невпинно разом з країною сповзають до критичної точки, за якою анархія, велика кров і суцільна руїна. Урядовці й депутати живуть за принципом: «Поки сонце зійде, роса очі виїсть». В їхньому розумінні: головне збагатитися, а коли запахне смаленим і більше не вдасться обманути простаків черговою політтехнологією, вони завжди встигнуть втекти. Благо гроші вже виведені, а з такими статками їх скрізь приймуть.

Позиція дуже ризикована і недалекоглядна. Особливо з огляду на дві революції, що відбулися за так короткий час. І тут треба уважніше придивитися до того, що ж додає впевненості українській правлячій еліті.

Справа в тому, що обидві події справжніми революціями не були. Остання, Революція Гідності, нічого в країні докорінно не змінила. Вона навіть не вдарила по старій кадровій обоймі, а не те, що змінила систему влади. Що говорити, якщо колишня правляча партія, відповідальна за злочини режиму Віктора Януковича, за домовленістю з новою владою стала виконувати роль парламентської опозиції. Нова влада сформувалася з тих самих кадрів, що були тісно пов’язані з попередньою. Вони й забезпечили спочатку виконання таємних домовленостей з олігархами, а згодом прийняли вдячне «відкупне». Саме тому ніхто з представників попереднього режиму так і не був покараний. Напевно, таке принципове дотримання слова тими, хто при владі, й вселяє надію, що і вони свого часу не будуть покарані, а спокійно доживатимуть віку в якійсь затишній європейській країні.

Розірвати цей порочний ланцюг можуть дві сили. Внутрішня – сила протестних мас, або зовнішня – фінансовий тиск західного світу. З внутрішньою силою може бути багато ризиків. І хоча владі до останнього часу вдавалося успішно каналізувати протестні настрої, наростання масовості та створення окремими кланами та політиками своїх приватних армій, може вкинути країну у справжній хаос і привести до громадянської війни. Окремі добровольчі батальйони під контролем політиків та олігархів, національні дружини під патронатом міністрів, використання Національної гвардії для посилення власної політичної ваги рано чи пізно приведуть до конфлікту, який не зможе погасити ані уряд, ані президент. Оскільки в окремих членів уряду буде своє приватне мобільне військо, а в прем’єра або президента його не виявиться, то й правда буде на боці того, хто сильніший.

За таких обставин не варто забувати про ветеранів бойових дій. Ці люди, перш за все, уміють воювати. Почуття справедливості у них особливе. Та й суспільний запит на них досить великий. Українці хочуть вірити, що в суспільстві ще є безкорисливі патріоти, здатні навести лад в країні й забезпечити справедливість. І головне: повна безкарність корумпованих можновладців, суддів та прокурорів людей достатньо втомила. Все частіше чути про «суди Лінча» та очікування, що прийдуть хлопці з фронту і наведуть порядок. Але навіть люди далекі від історії добре знають, куди веде самосуд. А також треба пам’ятати, що поки появляться народні месники, олігархи ще раніше призначать своїх.

Не варто також забувати про неймовірної сили потенціал медій та інтернет-маніпуляцій. Якщо знадобиться, то влада та олігархи наймуть тисячі троллів і не тільки, які «переконають», що все навколо – «постправда», а чесних політиків та журналістів не існує. Переконають для того, щоб дезорієнтувати і не допустити громадського контролю за владою. Тому багато «лідерів громадської думки», «популярних блогерів» та відомих телевізійних експертів так запопадливо стараються обляпати брудом тих небагатьох журналістів-розслідувачів, щоб сказати: всі вони – однакові. Щоб довести, що альтернативи Петрові Порошенку на президентських виборах нема. Одним словом, українці мають змиритися зі своєю жалюгідною долею і не рипатися.

Технологія часто спрацьовує, але, зрозуміло, це не вирішує проблему, а тільки накопичує протестні настрої. Насправді – це тактика відтермінування катастрофи. І нам треба пам’ятати, що громадський контроль за владою і тиск на неї громади – це єдиний мирний шлях подальшого розвитку України. Всі інші – ведуть до катастрофи.

У зв’язку з цим, треба також пам’ятати про найбільших союзників українського громадянського суспільства у боротьбі з кланово-олігархічною системою. Ними однозначно є західні демократії. Це фактично другий фронт боротьби з українською корумпованою елітою. І тут заяви Заходу про те, що вони без закону про антикорупційний суд, Україну більше фінансувати не будуть, є радше доброю звісткою. Українці, як ніхто інший, зацікавлені у прийнятті такого закону. Це дає шанс розпочати боротьбу зі системою. З’явиться шанс реформувати Україну, а з цим – і на гідне життя в майбутньому.

Якщо ж українська влада замкнеться і вирішить виживати за рахунок внутрішнього резерву, то це буде означати повільне конання України. Тоді, рано чи пізно, почнеться боротьба кланів, що переросте у справжню громадянську війну. А тоді всі сценарії, навіть найфантастичніші, стануть можливими. Якщо розпочнуться зіткнення різного роду збройних формувань, то нема гарантії, що цим не скористається Росія. Недаремно ж напередодні анексії Криму та розв’язання війни на Донбасі, вона змінила свою зовнішню військову доктрину, якою надала собі право на агресію проти суверенних держав. Підставою для агресії Путіну може послужити бажання захистити загрожених в Україні «соотєчєствєнніков».

І в цьому не буде нічого дивного. Путін часто взорується на Гітлера. Якщо Гітлер у 1938 році використав претекст захисту «співвітчизників» і розчленував Чехословаччину з подальшими намірами розпочати боротьбу за світове панування, то чому Путіну цього не зробити з Україною? Тим більше, якщо в Україні запанує хаос та неконтрольоване насильство, а економічна петля на шиї його країни все більше стискатиметься. Путіну буде потрібна маленька звитяжна перемога і, перш за все, для внутрішнього вжитку.

Далі може настати ланцюгова реакція. Скориставшись вторгненням росіян, своїх «співвітчизників» вирушать захищати угорці й румуни. Благо, що населення половини Буковини і Закарпаття (якщо не більше) має паспорти цих європейських країн. Поки Європейський Союз оговтається, а НАТО прийме консолідоване рішення, то вже буде по всьому. А тоді запанує зовсім інша констеляція і світовим лідерам доведеться заново починати домовлятися. Чи, може, хтось думає, що НАТО розпочне третю світову війну заради країни, яка кровоточить громадянськими конфліктами? Чи хтось кинеться захищати клептократичний Київ? Скоріш за все цього не станеться. Патріотичні українці також не сидітимуть склавши руки і вдадуться до партизанського спротиву.

Обидва сценарії жахливі для українців. Згідно з першим: зберігається видимість української держави при жалюгідному рівні існування громадян. За другим: Україну розшматовують отамани та сусіди. Зрозуміло, що цього всього можна уникнути. Уникнути, якщо перестати апатично споглядати за діями чинної української влади. Відсторонено спостерігати за загрозливими тенденціями, ніби це нас не стосується. Громадянському суспільству потрібно знову себе проявити і чинити якнайжорсткіший тиск на президента Порошенка. Вимагати прийняття закону про антикорупційний суд, зміни виборчого законодавства і розпочати реальні реформи в Україні. Інакше фінал буде більш ніж сумним.